Казкотерапія

• Гнездилов А.В. Дым старинного камина

• Зинкевич-Евстигнеева Т. Путь к волшебству. Теор. и пр. сказкотерапии

• И. Вачков. Психокоррекционные сказки для детей

• Соколов  Д. Сказки и сказкотерапия

• Хухлаева . Лабиринт души

Рисуем сказку

// Майстер-клас. – 2011. - № 6-7. – С. 4-7.

Оксана Деркач

ФЕНОМЕН КАЗТОТЕРАПІЇ

або як КАЗКА ОДЯГЛАСЯ У БІЛИЙ ХАЛАТ

Напевне, сьогодні важко знайти людину, яка б не чула цього слова – «казкотерапія». Все частіше і частіше це слово з’являється на сторінках періодичної популярно-розважальної та психолого-педагогічної преси, звучить в радіо- та теле- ефірах. Немає жодної, поважаючої себе книгарні, на полицях якої Ви б не зуміли знайти хоча б одну книгу з проблем казкотерапії. В чому ж причина такої популярності цього дивного феномена, у чудернацькій назві якого дещо незвично переплелися поняття «казка» і «терапія»? Наскільки доречним та ефективним є використання казкотерапії у стінах навчального закладу та центру соціально-психологічної реабілітації – питання, що постійно потрапляє в епіцентр наукових дискусій. Спробуємо і ми внести свою лепту у пошук відповідей на це питання.

Передусім вважаємо за доцільне зазначити, що термін «казкотерапія» на пострадянському науковому психолого-педагогічному просторі з’явився порівняно недавно і ознаменував становлення нового напряму у практичній психології, що передбачає організацію психокорекційного (психотерапевтичного) впливу психолога (психотерапевта) на особистість за допомогою метафоричних ресурсів казки. Таким чином, специфічною ознакою казкотерапії, як і арт-терапії, є своєрідний трикутник: «клієнт – казка – психолог (психотерапевт)», де «казка», як продукт словотворчості людини, є водночас інструментом і психодіагностики, і психокорекції, і особистісного розвитку клієнта. Вилучення хоча б одного із перелічених компонентів одразу унеможливлює казкотерапевтичний процес як такий, що, у свою чергу, визначає її цінність та унікальність.

В чому ж полягає сутність казкотерапії як напряму психологічного консультування і чому час її становлення припав лише на кінець ХХ століття? Адже казка, як метод педагогічного впливу на формування особистості та системи її ціннісних орієнтацій, існує та успішно використовується, напевно, ще з моменту виникнення людини розумної.

Дійсно, у педагогічному потенціалі казки сумніватися важко, так само, як і у результативності етнопедагогічних традицій будь-якого народу. Проте не секрет, що нині ми значною мірою втратили зв’язок не лише із власними народними традиціями, а й джерелами народної мудрості. Варто зазначити, що аналогічна ситуація сьогодні спостерігається майже у всіх цивілізованих суспільствах як Західної Європи, так і США. Духовна та культура криза яскраво засвідчує, що відірвана від свого істинного коріння система освіти катастрофічно не справляється із завданнями виховання всебічно і гармонійно розвиненої особистості, здатної до успішної самореалізації та самоактуалізації. Пошук ефективних методів та засобів формування світогляду особистості та повернення її внутрішньої цілісності активізував «звертання до джерел». А що, як не казка може краще розповісти про сенс життя, про світ та систему взаємостосунків у ньому, про головні цінності людського буття? Саме тому у середині минулого століття у західноєвропейській та американській психологічній практиці починає формуватися напрямок, що отримав назву «робота з метафорою» і передбачав активне використання притч та афоризмів (переважно східної культури).

Наприкінці 90-их років, коли ідеї гуманно орієнтованої психології почали проникати на територію колись могутнього Радянського Союзу, разом із арт-, драма-, музико- та танцювально-руховою терапією до нас прийшла і практика роботи із метафорою. Проте необхідність використовувати матеріал, світоглядні позиції якого не завжди відповідали нашому, слов’янському менталітету, викликала деяку напругу як у клієнтів, так і у практикуючих психологів та психотерапевтів. Постала нагальна потреба у пошуку власних технологій, що не лише б відповідали світоглядним особливостям українців та росіян, а й змогли забезпечити цілісний психологічний та педагогічний вплив на особистісне становлення наших дітей.

В результаті складних та тривалих пошуків у нас сформувалася унікальна за своєю суттю система психокорекційного впливу – казкотерапія, яка вийшла за межі психічних клінік і позиціонується як спосіб передачі знань про духовний шлях і соціальну реалізацію людини, виховна система, що є органічною внутрішній духовній природі дитини (Т.Зінкевич-Євстігнєєва).

Традиційно сторонніми спостерігачами казкотерапія сприймається як суто дитячий метод, та насправді це не так. Дитячою тут є лише мова – мова казки. І саме вона повертає нас у ті щасливі миті дитинства, коли ми дивилися на світ широко розплющеними очима, були щирими по відношенню до себе та вірили у диво. І найголовнішим з див була віра у те, що ми все зможемо, що нам усе під силу, усе до снаги. А як же могло бути інакше, якщо в усіх, без винятку, казках добро перемагало зло, боягуз ставав сміливим, а улюблений герой обов’язково долав усі перешкоди на шляху до бажаної цілі. Можливо, саме у цьому й криється основна цінність казкотерапії – методу, що використовує форму казки та її метафоричні ресурси для «інтеграції особистості та розширення її свідомості» (А.Осипова), «активізації ресурсів та творчого потенціалу особистості» (Т.Зінкевич-Євстігнєєва), «побудови нових рівнів взаємодії один з одним» (І.Вачков) та «повернення підлітку і дорослому гармонійного світосприйняття» (А.Гнєзділов).

Проте, щоб це все спрацювало, потрібно знати та вміти правильно не лише підбирати казки, а й їх … розповідати. Виявляється, ми настільки далеко відійшли від своїх джерел, що, як це не прикро констатувати, переважна частина мам та бабусь (а також учителів та психологів) нині не знають, як правильно розповідати дітям казки. Адже невчасно розказана казка може, як і невірно прийнята пігулка, не лише не допомогти, а й нашкодити. Не вірите? Ну що ж, спробуємо Вас у цьому переконати.

Історичні джерела казкотерапії сягають часів первісної епохи. Рід тоді вівся по материнській лінії, тож і всі діти до шести років перебували разом із мамами на жіночій території печери. Головним завданням дитини у цей період було рости і розвиватися, набиратися сил та розуму, при чому останнє відбувалося завдяки іграм, спостереженням за роботою дорослих та … казкам.

До тих чи інших господарських справ діти залучалися лише по досягненню шестирічного віку. А оскільки вся робота носила чітко виражену статево-рольову приналежність (тобто – поділялася на жіночу та чоловічу), виникла потреба у проведенні певного обряду – своєрідного введення у «доросле життя» (ініціація), яка не лише визнавала за дитино право цього «переходу», а й наділяла певними ознаками дорослого життя: хлопчикам, які до цього разом із дівчатками бігали у звичайних сорочках, надягалися штани (а ви спробуйте на коня у сорочині сісти – так виник обряд «посадовини на коня»), а дівчаткам запліталися коси (адже відтепер їм доведеться і куховарити, і за малечею допомагати доглядати, тож волоссячко має бути охайно зачесаним і зібраним – так виник обряд «закосичення»).

По досягненню дітьми 13-14 літнього віку і отроки, і юнки приймалися у доросле суспільство як повноцінні та рівноправні соплемінники, здатні не лише потурбуватися про себе, а ще й узяти на себе відповідальність за інших – дітей, жінок та літніх людей. Звичайно, і ця подія супроводжувалася певними ритуальними діями, проте мета нашої публікації – дослідити, яке ж місце у цій всі системі становлення самодостатньої особистості посідала казка. Виявляється – одне чи не із найважливіших, адже дитина повинна була бути готовою до кожного переходу. Готовою – означало не лише вміти «борщ зварити» чи «оленя вполювати», а мати сформований світогляд та відповідну ціннісну систему, мати уявлення про основні статево-рольові функції і обов’язки.

Ось тому і збирали найстаріші, наймудріші жінки племені ввечері біля вогнища дітлахів і починали свою науку – вводили дітей у світ життєвої мудрості, у світ людських стосунків та великих звершень. А починалося все із казки. Звичайної казки про тварин.

Саме казки про тварин є найпершими, що їх потрібно розповідати дитині. Адже у цей період (а це приблизно від 2 до 4 – 4,5 років) ми часто уособлювали себе із тваринами (пригадайте, можливо Вам доводилося спостерігати за грою дітлахів: вони ніколи не скажуть «Я бігаю, наче кінь», вони говорять «Я – кінь!»). І ще одна цікава, притаманна нам риса – ми чомусь завжди з деякою насторогою відносимося до повчань з боку старших за нас (як за віком, так і за соціальним статусом), і з більшим задоволенням прислухаємося до порад рівних собі. Цей механізм працює чи не від самого народження людини, і подивіться, як мудро наші предки скористалися ним – адже усі морально-етичні приписи, яким ми хочемо навчити наших дітей, відображені у казках про тварин, і вкладені вони не у вуста дорослої людини, а … Так-так, саме у вуста тварин! Пригадайте: це і накази про обережність при зустрічі із чужими людьми і відданість дружбі (казка про Котика та Півника, якого викрала хитра Лиска і про те, як відважний Котик визволяв занадто довірливого Півника), про працелюбність та лінощі (казка про роботящого Півника та ледачих мишенят Круть та Верть), про хитрість та щирість (казки про Лисичку-сестричку та братика-Вовчика) та багато-багато інших.

Наступна казка – це побутова. Її починали розповідати дітям десь, орієнтовно, з п’ятирічного віку. Побутові казки, що цікаво, вже мають статево-рольову орієнтацію: серед них вже можна чітко розпізнати казки для дівчаток (що повинні робити дівчатка та молоді дівчата, щоб бути щасливими у майбутньому заміжжі («Бабина дочка та дідова дочка» чи «Морозко»)) та казки для хлопчиків (що вчать, наприклад, чоловічій мудрості («Як чоловік гусака ділив»); як правильно чинити із, наприклад, надмірно балакучою («Язикати Хвеська») чи ледачою дружиною («Ледача сумка») тощо). Таким  чином, побутова казка покликана підготувати як дівчаток, так і хлопчиків до виконання майбутніх обов’язків, тих чи інших статево-рольових функціональних ролей. Адже доросле життя серйозне, тоді вже немає часу на навчання. Не підготувався заздалегідь – начувайся!

З шести років дітям починали розповідати чарівні казки. Їх назва говорить сама за себе – в основі цих казок лежать чарівні перетворення. Кого та чого? Напевне, перш за все – самих героїв. Так, дійсно, чарівні трансформації очікують на них: саме у чарівній казці боягуз набуває сміливості та хоробрості, невпевнений – впевненості та звитяги, слабкий – сили духу. На сміливця, що ризикнув вийти на шлях перетворень обов’язково чекає винагорода. І якщо раптом на цьому шляху тобі не вистачає сили, знань чи умінь – не впадай у відчай, знай, що тобі на допомогу завжди прийдуть вірні товариші-побратими, мудрі учителі-наставники або ж чарівні предмети. Головне – це віра у те, що правда восторжествує, а добро обов’язково переможе зло. Інакше не буває. У казках, а я це точно знаю – інакше не буває.

І так, мовою казки, наші шестирічки починали пізнавати закони світобудови, закони гармонійного існування у людській спільноті, закони успішного самоствердження та самосправдження. Проте слід нагадати, що, у відповідності до існуючих законів суспільного життя, хлопчикам казки розповідали чоловіки, тоді як дівчаткам – жінки. І якщо ми подивимося на чарівні народні казки (та й авторські також), то їх умовно можна розподілити на казки для хлопчиків і казки для дівчаток, в кожній з яких пропонуються відповідні моделі життєвих сценаріїв.

Таким чином, вирісши на казках про тварин, побутових та, згодом, чарівних казках, у доросле життя колишні малюки входили вже цілком сформованими особистостями, із чітко означеною системою цінностей та сформованим світоглядом. І далі починалося найцікавіше: адже на арену виходять … казки-страшилки! Так, Ви не помилилися – саме страшилки («у темному-темному провулку…»). Це казки, які, на відміну від усіх попередніх казок, створюють самі діти для дітей. І ціль їх вельми таки прагматична: на віртуальному рівні, у безпечних умовах навчитися реагувати на можливі страшні та небезпечні ситуації, відпрацювати альтернативні моделі поведінки при зустрічі із тими, хто несе небезпеку твоєму життю (якщо розібратися, то немає великої різниці між вампірами, вурдалаками і сучасним грабіжником – на жаль, зустріч із будь-ким з них може однаково прикро закінчитися).

Казки-страшилки традиційно розповідаються дітьми у проміжок від 11 до 13 років, і потім так само несподівано зникають із життя дитини, як і несподівано з’явилися. Проте сьогодні ми маємо дещо іншу ситуацію: сучасна малеча починає знайомитися зі світом фантастичних (і не рідко – негативних) істот не в 11, і навіть не у 6 років, а ледь не з пелюшок. І якщо ще перші роки свого життя дитина споглядає переважно яскраву рухливу картинку, не сприймаючи суть побаченого на екрані телевізора, то вже з 3-4 років діти реально задумуються на питаннями, чи існують привиди і наскільки вони для них (!) безпечні. Таким чином, свідомо чи несвідомо, та ми пропонуємо нашим рідним дітям із ще не сформованою психікою, світоглядом та системою цінностей (зокрема – усвідомленням чіткої межі між світом реальним і надуманим, вигаданим, нафантазованим) мультиплікаційний світ героїв, чиїми вчинками далеко не завжди керують загальнолюдські цінності. Тож чому дивуватися, що ми сьогодні маємо покоління неврівноважених, «агресивно» налаштованих дітей з підвищеною тривожністю та невротичною симптоматикою…

 Що ж робити? Як допомогти нашим дітям сьогодні, в умовах тотальної зайнятості батьків та антигуманного інформаційного мас-медіа простіру? Можливо, саме тут нам – батькам, вчителям, соціальним педагогам та психологам – на допомогу і прийде казкотерапія, технологія, що здатна повернути втрачену гармонію, відновити особистісну цілісність та активізувати приховані життєві ресурси як дитини, так і дорослого.

Розкриваючи деякі методичні аспекти використання казкотерапії як в умовах сім’ї, так і в професійній діяльності вчителя (соціального педагога чи психолога), хочемо зазначити, що тут можливе використання як безпосередньо психотерапевтичних та психокорекційних казок (тобто – спеціально для цього написаних), так і художніх казок (як народних, так і авторських). Проте необхідно взяти до уваги деякі правила, які і визначать успішність використання казкотерапії, а саме:

1.     Казка повинна відповідати віковим особливостям та етапам розвитку дитини, зокрема – до п’ятирічного віку ми розповідаємо казки по тварин, з п’яти до шести – побутові казки, з шести років – чарівні казки.

2.     За один «сеанс» розповідається лише одна казка (якщо дитина просить  розповісти ще одну, то це є сигналом про те, що обрана казка не відповідає актуальному віку дитини; якщо ж, навпаки, дитина засипає під час розповіді казки чи відволікається – це є свідченням того, що вона ще не доросла до цієї казки і та їй не цікава).

3.     Казка розповідається рівно стільки разів, скільки просить дитина – саме стільки їй потрібно для того, щоб програти одну й ту саму ситуацію з позиції різних її учасників (наприклад – під час прослуховування казки «Колобок» дитина повинна «програти» цю ситуацію і з позиції Колобка, життєвим призначенням якого є бути з’їденим; і з позиції Бабки і Діда, які залишилися голодними; і з позиції кожного звіра, з якими зустрічався Колобок у лісі).

4.     Казку бажано розповідати, а не читати – це дозволить створити більш тісний емоційний контакт з дитиною, вчасно зреагувати на її реакцію на розвиток сюжету та обрати оптимальні методи подальшої казкотерапевтичної роботи.

Логічним буде кілька слів присвятити і методам організації казкотерапевтичної взаємодії дитини та дорослого, а саме:

Ø Слухання – казку можна просто прочитати, не проводячи ніякого обговорення – таким чином, на думку психологів, ми даємо дитині можливість залишитися наодинці із самою собою та поміркувати над тими чи іншими казковими подіями. Хто знає, можливо, саме в цей момент перед дитиною розгортаються її власні внутрішні переживання, відшліфовуються стилі взаємин та моделі поведінки.

Ø  Обговорення – почніть з обміну вражень від прочитаної казки (розвиток сюжету казки, поведінка головних персонажів, ставлення дитини до тих чи інших подій тощо). При цьому головною умовою такого обговорення є лише щире висловлювання власного ставлення без навішування жодних оцінних ярликів та моральних коментаріїв (типу «Хто правильно вчинив, Петрик чи Іванко?» або «Як ти гадаєш, Наталка добре вчинила чи погано?»). Будьте готові до того, що дитині може стати шкода Вовка, якому лісоруби розпороли живота, щоб врятувати Червону Шапочку і Бабусю. Спробуйте зрозуміти позицію дитини – можливо, мова йде про співчуття? Адже Вовкові теж боляче? І щоб жити, він мусить когось з’їсти, адже це – його природа.

Ø   Малювання – запропонуйте дитині намалювати найцікавіші фрагменти казки – таким чином Ви отримаєте можливість зафіксувати найцінніші враження і переживання дитини на аркуші паперу та у подальшому обговоренні проаналізувати, що саме в цих фрагментах найбільше вразило дитину.

Ø   Інсценізація – за відсутності достатньої кількості дітей, щоб зіграти казку у ролях, сюжет казки можна розіграти за допомогою звичайних іграшок, ляльок-рукавичок або у форматі спільно з дитиною створеного пальчикового чи настільного театру.

Як би там не було, та розвиток казкотерапії сьогодні набуває все більших обертів (до слова сказати – у Санкт-Петербурзі створено цілий науково-дослідний Інститут Казки!). Науковці досліджують ефективність її використання у роботі як із дітьми, так і з дорослими; у медичних установах, психологічних консультаціях, навчальних закладах та бізнесі. Нарівні із вже готовими казками пропонується активно використовувати методи казкотворення, особливо – у поєднанні із арт- та драматерапією. Окрему увагу привертає питання використання казкотерапії у роботі із дітьми та дорослими з особливими потребами, що дозволяє їм пізнати свої приховані ресурси, усвідомити свою значущість та успішно інтегруватися у загальний соціокультурний простір.

Та всі ці та інші секрети цієї чарівної пані на ім’я Казкотерапія ми спробуємо висвітлити вже у наших наступних публікаціях.

До зустрічі на сторінках «Майсер-класу»!